Халласан

Уся площина жовта.
Угорі висить сонце, мов кругле кільце, під ним гірські пасма лежать
одне на одному кількома чорними лініями. Це гора Халласан.
Ні висоти вершин, ні глибини долин він не малював докладно.
Під пагорбом низько тулиться солом’яна хата, кам’яна огорожа оточує
її. Перед нею стоять кінь і постать із зігнутою спиною.
Він не пояснював Чеджу. Лише провів одну лінію там, де пройшов
вітер.
Хоч гора не домальована, гора стоїть ціла.
Хоч людина не виписана докладно, видно дні, які вона витримала.
Кінь схиляє голову, людина згинає спину, солом’яна хата осідає ще
нижче і приймає вітер.
Низьке тримається поруч, кожне схиляється по-своєму.
Лише гора не схиляється. Тисячу років тому вона була там, і сьогодні на тому самому місці. Зігнуте живе, спираючись на її велике мовчання.
Тут краєвид — не тло за людиною.
Це постава, якою людина жила.