Оранка

Над полем невиразно розпливається червоне сонце.
Під ним сухе гілля стоїть в один ряд.
Людина і віл спочивають у кольорі землі і здаються одним тілом із
ґрунтом.
Не розрізнити, хто оре, а кого тягнуть. Обоє орють той самий день.
У цій одній сцені — всі барви, які ми досі бачили.
Барва, що не померла, а витримала. Барва, що стала не глиною, а
часом. Барва, що здається зниклою і все ж дихає до кінця.
Це барва, яку зрештою здобуло те, що довго витримало на цій землі.
Колір сухої трави —
жива барва, що лишається навіть після того, як життя довго витримало.