Палац Чхандоккун

На засніженому подвір’ї дерева стоять рівно.
Розгалуження гілок, вигини черепиці, навіть синя тінь, що
розливається по снігу, виписані дбайливо.
Художник уже знав, як малювати видиме.
Він умів схопити пропорції речей, створити глибину простору і
перенести на площину найтонші відтінки зимового світла.
Точне око і вправна рука, яких навчив академізм, ще стережуть
картину.
Але його шлях тут не спинився.
Поступово він малював не так гілки дерева, як вітер, що ними трясе,
не так форму дому, як тінь, яку той ховає, і поставу, якою він витримує.
Не так обличчя людини, як спину, зігнуту перед роками,
і замість барви перед очима лишив колір сухої трави, що довго
витримав сонце й вітер.
У цьому зимовому краєвиді все ще виразне.
Дерево є дерево, дім є дім, сніг є сніг.
Але згодом ті межі розмиються у вітрі.
Дерево стане тілом вітру,
дім стане поставою витримування,
а людина — малою істотою серед природи й життя місця.
Він не відкинув ремесла.
Він знав його так добре,
що зрештою зміг прибирати зайве.
Від зображення до буття. Від форми до постави.
На цьому засніженому подвір’ї починався той далекий шлях.

Частина друга · Оповіді — Люди, що живуть далі
Частина друга
Оповіді
Люди, що живуть далі
Серед природи й життя цього місця
люди живуть.